Рибалки в Стеблеві
26.05.2009
Кожен рік у День Києва відбувається традиційна короткочасна міграція — мешканці їдуть з нього, натомість приїздять чисельні гості та туристи. Обравши Стеблів, батьківщину Нечуй-Левицького, ми намагалися виправити минулорічні спогади про тижневий нудний осінній дощ. Село має давню історію: поселення трипільскої культури та скіфського часу, городище Київської Русі, магдебурзьке право у складі Речі Посполитої, сотенне містечко Корсунського полку тощо.
Цікаво, життя у будинку № 42 допомагає зменшити кількість питань? Сподобалася назва вулиці, зварена з арматури.
Лелек — безліч і скрізь. На цій башті куча латок і щонайменше одна нова дірка.
Смітник.
Самісінький центр села: площа, ресторан, магазин з кондиціонером, велопарковки. У «маркеті» нам продали пряник «Сєверний».
Занедбаність клубу демонструє стару цегляну арку.
Прекрасні вивіски. На питання, чи свіжий хліб, продавщиця відповіла: «Я до шостої працюю».
Усе необхідне для життя й не тільки.
Біля входу в магазин.
Коло пошти велосипед з багажником на рожнах. Із кожної подорожі я відправляю собі листівки із зображеннями краєвидів, які притаманні цій мисцевості, або видатних діячів чи подій. Звісно, я чекав побачити на пошті листівки, пов’язані із героями творів Нечуй-Левицького. Нажаль. Стандартні «З днем рождения» (російською), «Зі святом 8 Березня» (у травні) чи взагалі щось незрозуміле кислотно-гламурних кольорів.
Музей ще був зачинений, але якась робітниця вже поралася. У неї, без сподівань на успіх, запитав про сувеніри — диво, за одну гривню придвав чудову листівку з акуратним, наче олівцем, портретом відомого письменника.
Пішохідний міст через Рось, аби скоротити шлях до центру.
Гідроелектростанція. У селі досі працює текстильна фабрика. Є ПТУ. 
Кількість машин «крайнє мала», тому можна зупинитися на повороті з дамби, накосити трави.
Заїзджі велосипедисти насолоджуються краєвидами.
Механізми іржаві, але, здається, все ж працюють.
Свіже маркування.
Городище — пам’ятка археології Української РСР.
Незважаючи на близькість села та баз відпочинку, єдиними нашими сусідами були жаби, лелеки й лисиця. Проте все змінилося ранком суботи. Приїхала машина, і хтось почав бубніти про «це моє місце», «понаїхали, нема куди прути закинути». Ми не стали сперечатися, просто не звертали уваги. Потім приїхала ще одна машина, з якої вийшло троє рибалок. Двоє надули човни та поїхали на протилежний бік до очерету. Там вони й провели весь день, інколи було чути лише «ну шо, по піісят?». Третій їхній товариш сів праворуч від нас і бубнілки — йому дісталися суцільні зарості та невелика глибина, але це йому не завадило натягати десь зо два десятки коропів. Двоє на човнах також наловили достатньо й по кількості, й за розмірами.
За весь цей день бубнілка не спіймав анічогісінько, загубив кілька кормаків та двічі порвав ліску, примовляючи про «давлєніє». Увечері всі повернулися на берег і почали хвалитися уловом. Ось тут бубнілка й розпочав свій голосний концерт — підбігаючи по черзі до кожного з трьох товаришів: «О, весь день щось не те, напевно, давлєніє». Рибалки ж у відповідь почали знущатися: «Давлєніє? Хуєніє. Ловити треба вміти!». А бубнілка: «Так ви ж на човнах — там риби повно!». А вони йому: «Так подивись, один з нас навіть з берега натягав більше нім ми вдвох на човнах!». А бубнілка: «Так це місце не те!». А вони: «Так то руки не ті!».
Від того ця рима — «давлєніє-хуєніє» — стала нашою приказкою на відповідь про неможливість та долю у невиконанні чи недосягненні мети.
Сидячи опівночі на березі біля вогнища, смакуючи останній літр глінтвейну, побачили величезну хмару — повний рибний кістяк із головою та місяцем-оком. Ми ще не знали, що то було пророцтво. Це видовище настільки захопило, що навіть і думки про фотоапарат не виникло — такі моменти хочеться ділити з друзями, не з технікою.
З берега, на звичайну шестиметрову вудочку, на маленький гачок — короп 1,2 кг, 46 см. Жодного разу я такого збігу не бачив. Давлєніє? Хуєніє!
Запечена у вуглях риба — дуже смачна!
Посилання